Волинянин Тарас Сироватка разом із дружиною Ольгою та дітьми Максимком та Надійкою жили, як усі – тихо, спокійно, звісно, не без труднощів.
Не нарікали, але було до чого прагнути. На жаль, усі накреслення «підкорегувала», так би мовити неоголошена війна, повідомляє ВолиньПост.
Тарас потрапив в АТО під час другої хвилі мобілізації.
«Спочатку були в Сумській області. Як нас набирали, то казали, що далі Волинської області ми не поїдемо. Але потім подумали, якщо росіяни підуть в Білорусь, то тоді буде проблема. Сказали, що наш штаб в Ратно буде і там по кордону нас розкидають. Тут не думалося, не гадалося. Вийшло, що ми поїздом в Сумську область спочатку, півтора місяця постояли там, а потім уже - у Дебальцеве…», - пригадує військовий.
Зі слів Тараса, найважче було пояснити дітям, куди подівся тато.
«Старшому вже можна розповісти, він розуміє – хлопець, а дочці важко пояснити. Навіть на вихідні, коли я приїжджав додому, якщо нас відпускали, то було важко пояснити їй, що я їду в армію служити. Одного разу, коли сказав, то кричала біля дверей: «Тату!» і півночі не спала. А дзвонила, то не міг сказати, що на війні. Казав – на роботі», - додає чоловік.
Про ті страшні дні війни згадує дружина Тараса Ольга: «Одяг згорів… У нього був цивільний одяг, дуже холодно було. Він приїхав, то діти його не впізнали, почали плакати».
Коли снаряд влучив у барак, де був Тарас, йому пощастило – втратив речі, але сам залишився живий. Контузія – то «квіточки», порівняно із тим, що могло б бути. І вже тут, вдома, зрозумів, що його чекає ще одна війна - за право отримати допомогу.
Тарас є у списках, але вважається добровольцем.
«Написали в документах, що доброволець. Я навіть пільги на комунальні не можу отримати», - додає боєць.
Після контузії Тараса мали б комісувати, та неочікувано 17 серпня 2015 йому прийшла ще одна повістка.
«Вірите? Хочеться назад туди. Може, подумаєте, що ідіот якийсь, але… тягне… є потяг, сумління якесь», - зізнається Тарас.
Війна залишила слів не лише в пам’яті військового, але й в душі. По поверненню додому, каже військовий, став боятися салютів, боявся їздити в ліфтах. Тому допомога психолога, зізнається дружина Тараса, була вкрай необхідною.
Усупереч пережитому, сім’я вірить у те, що все буде добре. Незважаючи ні на людську підлість, ні на байдужість, вони знають, що недарма вивісили прапор України на своєму балконі.