Доброволец батальона ОУН. В мирной жизни – режиссер.
Когда слышим «В детстве был злобным прогульщиком», то представляем себе мальчишку- разбойника. И Петя себя так называет. Но свои прогулы объясняет по-другому: «Я не гулял где-нибудь, не курил, а книги читал. Мне было прикольно пойти в библиотеку, взять книгу и зачитаться нею. Я уроки прогуливал, потому что нужно было раздел прочитать, затем один и еще один». Первые его серьезные книги - «Узник замка Иф» и «Граф Монте Кристо». Это был класс третий.
Обо всем рассказывает с улыбкой и иронией: «Советское детство, оно глупо. Понятно, что воспитывали правильно. Вот приходят солдатики, говорят: «Мы танкисты». Вот все, хочу быть танкистом. Приходят десантники - я хочу быть десантником ... и в 37 лет мои детские мечты осуществились - я стал десантником».
Але то було згодом. А спочатку він вивчився на садовода-пасічника, потім на монтажника радіоапаратури, потім ще на когось вчився, вже й не пам’ятає. Це було, щоб вбити час між роботами. Потім вже отримав освіту по режисурі. І так почалась його режисерська кар’єра. Результати його роботи бачили більшість українців. Саме він знімав «Міняю жінку», «Весілля для тебе», «На валізах», «Весільні битви». Реаліті- шоу – його стихія.
А потім сталась його «класична історія»: «Майдан. Після Майдану волонтерство. І ходив тикався по батальйонам. Хотілось на війну, ломився-ломився, але всередині було страшно. Подавав заявку по батальйонах, мені казали: «Ми тобі передзвонимо».
Подавався в «Донбас»та інші добробати, поки чекав дзвінка, продовжував їздити як волонтер на передову. Потім потрапив в батальйон ОУН. А потім, коли влада розігнала добровольчі батальйони і воювати так як я хочу вже не міг, довелося йти в армію. Це вже коли з Пісків вивели ОУН і Правий Сектор. Я не хотів, а що робить? Це була єдина можливість, як можна вражину мочить».
А от мама в Петра надзвичайна. В кожному слові про маму відчувається її мужність і мудрість: «Сказати, що реакція на моє рішення йти на передову була негативною – ні. Знали, що мене все одно не втримають. Відтягували, трішки вмовляли. Вони не могли мене не вмовляти. І десь в глибині душі сподівались, що це дасть якісь результати. Але, ясна справа, не відмовили. Коли вже був там, мама мені дзвонить, каже: «Що там? Стріляють?». Кажу: «Стріляють». «А ви?» – питає. Кажу: «Стріляємо!». Вона: «Ну бийте їх, падлюк!». Так що мама підтримує».
Він пішов би в будь-якому випадку. Це без варіантів. Бо такий вже він.
«Ніколи не забуду, коли я перший раз приїхав на війну. Привезли групу хлопців, поділили між бойовими точками, і ми з усіма своїми лахами йшли на точку. І тут почався мінометний обстріл. Це не те що перший день, а перші 10 хвилин. Ми під мінометним вогнем бігли на позиції, як воно може не запам’ятатись – знизує плечима. – Це найяскравіша картина. От приїхав, а тут адреналін такий. Ти ж приїхав на війну і чекаєш, де вона буде. А тут відразу тебе мінами накрило і біжиш, сумки розлітаються, всі кричать…»
На війні він з 31 березня 2015 року. В 5 БТГр в складі 81 ОАЕМБр пройшов Водяне, Опитне, в складі ОУН – Піски. В добровольчому батальйоні з однієї сторони Пісок, в армії – з іншої. Коли пішов в ОУН, стояв на метеостанції. Як потрапив туди? Відповідає просто: «Запитали, хто піде. Визвалось троє, я в тому числі. Там ще були наші ОУНівці, Правий Сектор, був коректувальник з 81-ї, були 3-й полк спецназу, 93 бригада. Така «солянка» була. Постійна ротація була, не сиділи на одному місці місяцями.
Сама «весела» це була метеостанція – єдина дорога до аеропорту, там цілодобово крили, і спалахи видно було цілими днями. Кожного разу в сторону аеропорту їдуть з боєприпасами, їжею і т.д., а назад «200-х» і «300-х» везуть. Жаль пацанів. Неприємно. Зло бере. Воно сприймалось тоді, нажаль, як належне. Я не можу це пояснити, але як є. Сльози навертаються. Білі руки, кістяшки. Автомати перекручуєш, переламуєш, тааа… так, загинув! Вже нічого не зробиш. Наша робота зробити так, щоб цього було менше, щоб та сторона здохла, а не наші пацани вмирали».
Такі прості роздуми про зовсім непрості пережиті моменти. Але Петро взагалі надзвичайно прямолінійний і простий – не ускладнює. На все в нього є зрозуміле пояснення. І воно реальне, без прикрас і видумок: «Здивувало, що було таке собі обожнення. Піднесення людей військових до якихось напівбогів... і коли побачив жлобство, елементарне людське жлобство... від нього нікуди не дінешся. Воно скрізь є. Людина, що прийшла на війну, змінюється. Як? Все посилюється насправді. Якщо хороша людина – у сто разів кращою стане. Я якщо так собі… то й думайте самі, як змінюється.
Війна показує людині, якою вона є всередині. Проявляє те, що в мирному житті ховається глибоко: «Завдяки війні я зрозумів, що можу зробити. Що я можу переступити через ті страхи, які були. Про які навіть не знав, що вони є. Я, наприклад, ніколи не задумувався, що я можу вмерти насильно, а тут ти розумієш, що кожну секунду можна вмерти. Я цей страх сприйняв як належне. Я переступив через те, що не треба голову витягувати просто так. А щоб вражині дати піндюлєй, треба і голову витягнути, і автомата»
Петро взводний і навіть перебуваючи на лікуванні відповідає за своїх. Так буде до того часу, поки не почнеться демобілізація. А наказ вже підписаний Президентом і на той момент, коли ця історія вийде в світ, він, мабуть, буде вже вдома. Чи не хоче підписати контракт і залишитись, каже в притаманній йому манері: «Армія не хоче мінятись. Я вважаю, що вона до цього часу, як радянська – є офіцер, він пішов, дав дебільний наказ, ти повинен його виконати. А скільки життів забрали оці дебільні накази, оцих дебільних генералів…»
Тому в армії він не залишиться. Повернеться додому, піде на роботу і буде їздити до хлопців. Повернеться назад в професію: «Між режисурою і війною багато спільного. От я режисер, невеличкий командирчик. Режисер – це головна людина на знімальному майданчику, ну, це якщо продюсера не рахувати. В режисера є люди – водії, гримери, статисти, освітлювачі, постановники. Багато-багато-багато людей, і вони всі підкорюються режисеру. Відповідно в армії, як в командира, в мене та ж сама робота: в мене є кулеметник, гранатометник, автоматник, ЗУ-шник, мехвод і всіх я, по суті, режисую». Тому навички він не втратив, а навіть навпаки.
А от по відношенню до тих людей з якими раніше спілкувався, все змінилося: «З багатьма людьми не спілкуюсь – просто нема коли, нема часу. А так , щоб я перестав спілкуватись – було в мене кілька людей, кого я послав... Це ті люди, які кажуть: «Що ти там робиш, війна – лайно, ти займаєшся дурницями, ти захищаєш політиків…» Ну о’кей, я воюю не за тебе»
«Я став більш цинічним, більш нетерпимим до людського жлобства, от є люди – моральні уроди... якщо раніше ще міг десь промовчати, то зараз, якщо ти козел, то я тобі розкажу, що ти за козел. Моральні уроди – вони на пафосі, на позерстві, на чому завгодно. І, вважай, в мене хобі таке – ставити їх на місце. Але якщо ти красавєц – то я тобі скажу, що ти красавєц!». «В мене чорне стало чорним, біле стало білим, і менше стало сірого» – говорить Петя.
Він задумувався про своє повернення в професію: «Не дуже легко буде повернусь на роботу, бо в країні менше сірого не стало і в мене будуть часті конфлікти з самим собою, з колегами, з керівництвом. Це не адаптація, я просто змінився... Я трансформувався в будь-якому випадку, а люди тут не трансформувались. І в нас будуть конфлікти на цьому підґрунті. Я ж тепер собі найрозумніший, я ж більше них знаю. І це дуже погано – хоча це й розумію, але воно все одно є... Я знаю більше, ніж вони собі думають, і вони мені будуть розказувати, що таке телебачення, що таке кіно?
А що таке телебачення? Це тупо купа брехні, будемо чесними. Конфліктним моментом якраз і буде те, що я не буду знімати там, де є брехня. Мені буде важко знайти роботу, мине якийсь час, поки я навчу оточуючих, що я знімаю тільки чесні сюжети. А там далі побачимо – зарікатись ніколи не можна. Насправді, я й до цього не сильно знімав, там де лажа була… Так, знімав реаліті-шоу. Такі програми завжди будуть користуватись попитом, навіть коли в країні війна. І я буду робити цей продукт тільки тому, що мені потрібні будуть гроші, щоб допогати пацанам і щоб в мене було за що туди їздити…»
Його мрії і плани? – «Москаля вигнати звідси. Це плани. А мрії... Я навіть не знаю, не мрію ні про що. В мене є надзавдання – з москалем пов’язане. Хоча є і мрія – поїхати подалі від людей, на місяць сховатися в якомусь лісі. Ліс, річка, море. Подалі від людей, без Інтернету. Мезотропія в мене нормально розвинулась і хочеться подалі від людей побути деякий час».
І ця мрія здійсниться. Але на певний час, бо ж Надзавдання в нього залишається.
По материалам проекта "Если бы не война"